От Редакции: Продолжаем рубрику “От очевидцев: Дни войны – дни противостояния ”.
В ней мы будем публиковать истории реальных люде о том что они видели и что пережили в дни агрессии России против Украины. Присылайте свои заметки на почту: tborodina@gmail.com и мы их опубликуем.
Нижче можна прочитати матеріал українською мовою.
Катерина Лысенко
Фотографии автора.
Материал публикуется на 2-х языках
(украинском и русском)
Для моей семьи война длится уже почти 8 лет. Я и мои родители из Луганска. В 2014 они очень удачно приехали к нам на День рождения внука и уже в Киеве узнали о том, что русские танки зашли в город. Прям по дороге возле нашего дома. Еще тогда мы пережили этот ужас, растерянность, отрицание происходящего. Потому что этого просто не могло быть. Я впервые кричала на отца, когда он собирался ехать домой в Луганск, потому что был убежден, что «все закончится за пару дней» и вообще ему на работу нужно. Все решил обстрел. Нам тогда очень повезло и осколки снарядов разбили только окно в моей спальне. У нескольких соседей вырвало стены вдоль всей квартиры. В соседнем доме, где жили родители моего первого мужа, сгорели все квартиры в подъезде с 1 по 9 этажи.
После этого папа поехал в Луганск на два дня. Максимально быстро собрал какие-то вещи (конечно далеко не все), успел их отправить Новой почтой, которая тогда еще работала. Больше мы в своем доме и городе, где прожили 18 лет, не были.
Нынешнее вторжение русских в Украину для нас началось как в советском кино: рано утром, в 5.15. Я резко проснулась от звука пролетающего истребителя. Муж посмотрел в телефон и сообщил, что началось. Еще через 15 минут мы услыхали страшный взрыв и дом затрясся. Я побежала в детскую и та картинка, которую я увидела, она останется для меня главной иллюстрацией этой войны. Мой 10-летний сын – худой, в одних трусах, еще сонный, лежал у кровати на коврике. Свернувшись калачиком и закрывая голову руками. При этом он был спокоен. Просто при взрыве сделал так, как я его учила. Я подумала: смешно, что за два дня до этого я возмущалась, что он до сих пор не умеет завязать шнурки.
Photo by Katerina Lysenko.
А потом было несколько дней в диком стрессе. Нет, у нас больше ничего не взрывалось рядом, но мы слышали и видели, как летят ракеты, как за несколько километров от нас русские «утюжат» жителей своими адскими «Градами». И читали новости. Дороги в нашем уютном, чистеньком и зеленом жилом комплексе перекрыли бетонными блоками. В эти дни я прочувствовала, что означает понятие «липкий ужас». Это почти осязаемое нечто, которое живет в районе солнечного сплетения. И периодически оно распускает свои щупальца по всему организму изнутри, сжимает каждый орган, каждую артерию, вену, капилляр. Есть было невозможно физически, пить тоже. Спать не получалось, постоянно было очень холодно и никакие одеяла и носки не спасали. И плакать не получалось. На второй день страх превратился в адскую ненависть, которая с каждым днем крепнет и становится почти осязаемой.
Когда начинало громыхать – мы прятались в туалете, который у нас в глубине квартиры. Однажды попытались уйти на ночь в подвал нашего дома. Но высидели мы там всего три часа. Несмотря на теплую одежду и одеяла, мы адски замерзли. Особенно сын. Стало понятно, что убьют ли нас сейчас – еще не известно, а вот заболеть – вполне реально и очень некстати, т.к. в аптеках пусто и до врача не добраться.
Удивительно наблюдать, как человек быстро адаптируется к обстоятельствам. Уже на третий день мы перестали прятаться даже в туалете. Просто перешли спать на первый этаж квартиры и отодвинули диван подальше от окон, в глубину. При этом мы прекрасно понимали, что в случае попадания ракеты или просто обстрела нас это вообще никак не спасет. Но планировка других решений не позволяла, поэтому ребенка клали под стенку и прикрывали собой.
Через пару дней оказалось, что в ближайших супермаркетах продукты заканчиваются. Поскольку мы в пригороде, то подвозить их не получается из-за обстрелов. Ситуация была немного комичной: не было хлеба, яиц, молока, консервов (их раскупали с самого утра и к 12 часам полки были пусты). При этом устрицы, дорогие сыры, хамоны всех видов, манго, ананасы и груши можно было купить без проблем. Примерно так же выглядели наши домашние запасы. Я легко могла приготовить ризотто с морепродуктами или трюфелем и подать его с хорошим итальянским вином и дорогим сыром. В то время как продуктов для борща, к примеру, у меня вообще не было.
Photo by Katerina Lysenko.
Когда с продуктами возникли перебои в нашем районе появились люди, которые бесплатно раздавали молоко и кисломолочные продукты, хлеб, выпечку. Иногда это волонтеры, иногда – сами хозяева маленьких магазинчиков в нашем районе. О местах выдачи обычно сообщают в местных чатах. Однажды возле нашего подъезда таким образом раздавали молоко. В это время начался обстрел. Прямо под грохот по дорожке с другого конца ЖК бежала хрупкая молодая женщина с крошечным ребенком в «кенгурушке». Ей тут же выдали два пакета молока и предложили взять больше. Она замялась и сказала, что дома у нее еще старший ребенок и это было бы кстати, но ведь другим может не хватить. Третий пакет с молоком она взяла только после того, как ее убедили, что сейчас привезут еще ящик и всем хватит. Это был первый раз за все дни, когда я заплакала. В то время, когда русские солдаты осознанно стреляют по детским больницам, садикам, машинам с людьми, давят мирных жителей танками, крошечная мама двоих детей под грохот выстрелов переживает, чтобы кому-то еще рядом хватило еды.
На 9 день мы все-таки уехали из дому во Львов. Решающим стал разговор с нашим знакомым из теробороны, который за эти дни успел побывать в окружении и в бою с русскими танками. Он намекнул, что наш район пока в безопасности, но находится в такой себе «вилке» между горячими направлениями. И бои как в Ирпене или Гостомеле – это лишь вопрос времени.
Photo by Katerina Lysenko.
Я и мои родители второй раз за последние семь лет бросали свои дома. Я не могу передать эти чувства. Меня спрашивают: неужели для тебя четыре стены дороже жизни близких? Конечно же нет. Но я свой дом воспринимаю как близкого человека, живое существо. И сейчас у меня снова ощущение, как в 2014 году, что я предала его, бросила и не защитила. Сейчас наша семья в безопасности. Но я все время думаю о том, что лучше бы я осталась дома и даже под обстрелами мне было бы легче, чем скитаться по чужим квартирам, без своих вещей и в полной неизвестности, сколько это все продлится и уцелеет ли мой дом.
Росіяни вдруге вигнали мою сім’ю з дому
Для моєї родини війна триває майже 8 років. Я та мої батьки з Луганська. У 2014 році вони дуже вдало приїхали до нас на День народження онука і вже в Києві дізналися, що російські танки зайшли до міста. Прямо дорогою, що біля нашого будинку. Ще тоді ми пережили цей жах, розгубленість, заперечення того, що відбувається. Тому що цього просто не могло бути. Я вперше кричала на батька, коли він збирався їхати додому до Луганська, бо був переконаний, що «все закінчиться за пару днів» і взагалі йому на роботу треба. Все вирішив обстріл. Нам тоді дуже пощастило і уламки снарядів лише розбили вікно у моїй спальні. У кількох сусідів вирвало стіни вздовж усієї квартири. У сусідньому будинку, де мешкали батьки мого першого чоловіка, згоріли всі квартири у під’їзді з 1 по 9 поверхи.
Після цього тато поїхав до Луганська на два дні. Максимально швидко зібрав якісь речі (звісно, далеко не всі), встиг їх відправити Новою поштою, яка тоді ще працювала. Більше ми у своєму будинку та місті, де прожили 18 років, не були.
Нинішнє вторгнення росіян в Україну для нас почалося, як у радянському кіно: рано-вранці, о 5.15. Я різко прокинулася від звуку винищувача. Чоловік глянув у телефон і повідомив, що почалося. Ще через 15 хвилин ми почули страшний вибух і будинок відчутно здригнувся. Я побігла в дитячу кімнату. Картина, яку я побачила, залишиться для мене головною ілюстрацією цієї війни. Мій 10-річний син – худий, в самих трусах, ще сонний, лежав біля ліжка на килимку. Згорнувшись калачиком і закриваючи голову руками. При цьому він був спокійним. Просто під час вибуху зробив так, як я його вчила. Я подумала: смішно, що за два дні до того я нарікала, що він досі не вміє зав’язати шнурки.
А потім було кілька днів у дикому стресі. Ні, у нас більше нічого не вибухало поруч, але ми чули і бачили як летять ракети, як за кілька кілометрів від нас росіяни «прасують» мешканців своїми пекельними «Градами». І читали новини. Дороги в нашому затишному, чистенькому та зеленому житловому комплексі перекрили бетонними блоками. Цими днями я відчула, що означає поняття «липкий жах». Це щось, що живе у районі сонячного сплетення. І періодично воно розпускає свої щупальця по всьому організму зсередини, стискає кожен орган, кожну артерію, вену, капіляр. Їсти було неможливо фізично, пити теж. Спати не виходило, постійно було дуже холодно і жодні ковдри та шкарпетки не рятували. І плакати не виходило. На другий день страх перетворився на пекельну ненависть, яка з кожним днем міцнішає і стає майже видимою.
Коли за вікном починало гупати – ми ховалися у туалеті, який в нас у глибині квартири. Якось спробували піти на ніч у підвал нашого будинку. Але висиділи ми там лише три години. Незважаючи на теплий одяг і ковдри, ми страшно замерзли. Особливо син. Стало зрозуміло, що чи вб’ють нас зараз – наразі невідомо, а ось захворіти – цілком реально і дуже недоречно, оскільки в аптеках порожньо і до лікаря не дістатися.
Дивно спостерігати, як людина швидко адаптується до обставин. Вже на третій день ми перестали ховатися навіть у туалеті. Просто перейшли спати на перший поверх квартири та відсунули диван подалі від вікон, у глибину. При цьому ми чудово розуміли, що у разі влучення ракети або просто обстрілу нас це взагалі ніяк не врятує. Але планування житла інших рішень не дозволяло, тому дитину клали під стінку та прикривали собою.
Photo by Katerina Lysenko.
За кілька днів виявилося, що у найближчих супермаркетах продукти закінчуються. Оскільки ми в передмісті, то підвозити їх не виходить через обстріли. Ситуація була трохи комічною: не було хліба, яєць, молока, консервів (їх розкуповували з самого ранку і до 12-ї години полиці були порожні). При цьому устриці, дорогі сири, хамони усіх видів, манго, ананаси та груші можна було купити без проблем. Приблизно так само виглядали наші домашні запаси. Я легко могла приготувати різотто з морепродуктами чи трюфелем і подати його з гарним італійським вином та дорогим сиром. Тоді як продуктів для борщу, наприклад, у мене взагалі не було.
Photo by Katerina Lysenko.
Коли з харчами виникли перебої, у нашому районі з’явилися люди, які безкоштовно роздавали молоко та кисломолочні продукти, хліб, випічку. Часом це волонтери, часом – власники маленьких місцевих крамничок. Про місця видачі зазвичай повідомляють у місцевих чатах. Якось біля нашого під’їзду таким чином роздавали молоко. У цей час розпочався обстріл. Прямо під гупання по доріжці з іншого кінця житлового комплексу бігла тендітна молода жінка з крихітною дитиною в «кенгурушці». Їй одразу видали два пакети молока і запропонували взяти більше. Вона знітилася і сказала, що вдома в неї ще є старша дитина і це було б доречно, але іншим може не вистачити. Третій пакет із молоком вона взяла лише після того, як її переконали, що зараз привезуть ще ящик і всім вистачить. Це був перший раз за всі дні, коли я заплакала. У той час, коли російські солдати свідомо стріляють по дитячих лікарнях, садках, машинах з людьми, чавлять мирних жителів танками, крихітна мама двох дітей під гуркіт пострілів переживає, щоб іншим поруч вистачило їжі.
На 9-й день ми таки виїхали з дому до Львова. Вирішальною стала розмова з нашим знайомим з тероборони, який за ці дні встиг побувати в оточенні та в бою з російськими танками. Він натякнув, що наш район поки що в безпеці, але перебуває у такій собі «виделці» між гарячими напрямками. І бої як в Ірпені чи Гостомелі – це лише питання часу.
Я та мої батьки вдруге за останні сім років кидали свої будинки. Я не можу передати ці почуття. Мене запитують: невже тобі чотири стіни дорожчі за життя близьких? Звичайно ж ні. Але я свій будинок сприймаю як близьку людину, живу істоту. І зараз у мене знову відчуття, як у 2014 році, що я зрадила його, покинула та не захистила. Зараз наша сім’я у безпеці. Але я увесь час думаю про те, що краще б я залишилася вдома і навіть під обстрілами мені було б легше, ніж поневірятися по чужих квартирах, без своїх речей, і абсолютно не розуміючи, скільки це все триватиме і чи вціліє мій дім.
Photo by Katerina Lysenko.
