От Редакции: Продолжаем рубрику “От очевидцев: Дни войны – дни противостояния ”.
В ней мы будем публиковать истории реальных люде о том что они видели и что пережили в дни агрессии России против Украины. Присылайте свои заметки на почту: tborodina@gmail.com и мы их опубликуем.
Нижче можна прочитати матеріал українською мовою.
1.
Верьте тем, кто говорит, что хочет вас убить.
Наталия Хоменко
Фотографии автора.
Сейчас мы с детьми в безопасности, насколько это возможно в нашем безумном мире. Нас приютили друзья в Польше…
Я никогда не ездила за рулем в дальние путешествия. Я и представить не могла, что поеду сама с двумя детьми и собакой в опасную дорогу длиной в несколько дней, не зная, где буду останавливаться на ночлег, мимо блокпостов и противотанковых ежей. Я не представляла, что могу катиться к границе на двух пробитых колесах, останавливаясь и подкачивая их каждые несколько километров под дальний вой сирен. Еще утром 25 февраля я вообще никуда не планировала уезжать. Я хотела быть у себя дома, спать в своей постели, печь хлеб в любимой духовке, выращивать цветы на заднем дворике. Об эвакуации не было и речи, наоборот, к нам в домик в пригороде Киева съехались из столичных многоэтажек мои родители и старшая дочь со своими друзьями. Маленький дружный муравейник. А уже к обеду я бросала в машину какие-то вещи, детей и собаку. Старшая дочь ехать отказалась, родители тоже остались дома. Никогда не прощу оккупантам слова моей мамы: «Мы свое уже пожили, а ты спасай детей».
Трасса в первый день. Примерно 50 км за 6 часов. Photo by Nataliya Khomenko.
Собиралась, как в тумане. Руки что-то складывали, а голова не соображала ничего. К тому моменту я уже не могла ни спать, ни есть, ни дышать. Потом сокрушалась, что не взяла очки, без которых я за рулем в темноте просто слепая, не взяла шапку, а ведь февраль и мороз, не взяла одеяло, которое было бы самой нужной вещью в эвакуации… Но тогда было важно одно: быстро. Вообще сейчас время молниеносного принятия жизненно важных решений. Да, мы восемь лет понимали, что нападение – вопрос времени, да, нас учили еврейской мудрости времен Холокоста: «Верьте тем, кто говорит, что хочет убить вас». И все равно к такому нельзя быть готовым. Все равно, когда случается, мозг отрицает…
В первый день мы за 8 часов преодолели путь, который в обычной жизни занимал полтора часа. Периодически останавливались, чтобы дать собаке размяться, а то бедный пес скукожился в ногах у детей и еле дышал. Обычно в путешествиях он мечется, а тут вжался в днище машины и притих, как бы решительно заявляя: как хотите, но я с вами.
Ночевку искали по дороге – сначала на сайте, который люди создали специально, чтобы предлагать бесплатный ночлег и жилье для переселенцев. Нетривиальная задача, когда ты одновременно водитель, штурман, мама, аниматор, буфетчица и хозяйка собаки, а интернета почти нет. Люди, к которым я дозвонилась, обещали что-нибудь придумать, хотя они уже взяли другую семью с детьми к себе жить. Дальше интернет пропал, и я уже не могла искать другие адреса. Потом оказалось, что я наивно рассчитывала добраться сразу так далеко – трасса стояла. Моя мама через знакомых нашла нам ночевку поближе. Я боялась, что нас не пустят в город, потому что уже шел комендантский час. Слава богу, через блокпост пропустили.
Спать ночью я не могла совсем. Меня тряс озноб, как только закрывала глаза – видела родителей, как они прощались со мной и с внуками, и меня накрывали панические атаки. Каждый звук этой третьей ночи большой войны казался подозрительным.
Очередь на границе. Хорошо, что у меня есть помощники. Пока мама подъезжает, младший ребенок гуляет с собакой. Photo by Nataliya Khomenko.
Утром надо было быстро погулять с собакой и ехать дальше, но завыли сирены. Искать убежище мы не стали, просто сидели на полу в ванной. Старший ребенок забрался в чугунную ванну, лежал в ней и пел, младший сидел на полу на собачьем коврике и с интересом спрашивал, почему мы сидим в темноте на полу. Собака металась вокруг и облизывала нас. Позже снова выли сирены, но мы уже были в машине и снова не пошли искать убежище, а поехали – надо было спешить. У меня все время было ощущение, что за нами горит дорога – как в кино. Только на сей раз это было в жизни. Вот обрушился на трассу пешеходный мост, под которым мы должны были вчера проезжать, вот обстреляли аэропорт, мимо которого мы вчера ехали, вот на нашу вчерашнюю трассу выехали танки оккупантов…
В этот день мы проезжали мимо поселка, откуда уезжали в эвакуацию мои родные 80 лет назад. Они бежали на восток, спасаясь от идущего с запада фашизма, а у нас всё наоборот – бежим от кровавых «освободителей». Вот там, в лесу, кладбище, там могилы моих прабабушки и прадедушки… Но нет, некогда думать об этом, и нельзя разрешать себе эмоции, надо просто держать впереди цель.
Через многочисленные блокпосты добрались до города недалеко от границы, где нас ждали дальние знакомые в теплом доме. Правда, сразу из машины пришлось идти в подвал – выли сирены. Но после этого нам дали поесть, помыться и поспать, и это было счастье. Еще и с собой выдали домашней еды.
Мы уже в Польше. Всюду ощущаем тепло и поддержку. Photo by Nataliya Khomenko.
Выехав в сторону границы, я поняла, что у меня спускают два колеса сразу. Останавливалась каждые несколько километров, подкачивала и ехала дальше.
На границе очередь в несколько километров. Говорят, нам еще повезло, что простояли всего сутки. До нас люди стояли и по два, и по три дня. Спать нельзя, каждые несколько минут нужно быть готовой подвинуть машину. Зазеваешься – тебя объедут другие. Обстановка напряженная, но вдоль очереди идут и идут волонтеры, буквально уговаривающие вас взять горячую еду, сладости и фрукты детям. Ближе к границе появляются памперсы и другие остро необходимые вещи.
Вообще люди, которых мы встречали на пути, просто фантастические. Столько заботы, столько искреннего участия и тепла! Сейчас, когда мы в тепле и уюте, дети больше всего вспоминают не вой сирен и противотанковые ежи, а именно это человеческое тепло. И я никогда этого не забуду.
Пока мы стояли, навстречу нам через всю Польшу мчались друзья. Несколько лет мы договаривались встретиться, и вот оно, счастье. Но я понимала, что не могу ни улыбаться, ни радоваться встрече. Внутри было опустошение и липкий страх – за оставшихся дома родителей и дочь, за мою страну, которую терзают садисты, стреляющие по школам и роддомам.
Почти весь следующий день мы ехали до места. Я наконец хотела спать – организм все-таки немного расслабился, когда понял, что рядом есть надежное плечо.
А уже на следующее утро мы поехали на вокзал, помогать польским волонтерам встречать наших беженцев. Поляки – невероятные люди. Они несут и несут: еду, одежду, детские вещи, бытовую химию, лекарства. Они раздают бесплатные сим-карты, предлагают поселение и трансфер. Кстати, и муниципальный транспорт, и железнодорожные билеты для украинцев сейчас бесплатны.
Photo by Nataliya Khomenko.
Пока мечешься на вокзале, кого-то кормишь-поишь, успокаиваешь мантрой «Да я сама только вчера приехала», немного легче. Терапия, которую гениально сформулировала Лина Костенко: «Комусь на світі гірше, ніж тобі» («Кому-то в мире хуже, чем тебе»). Главное – не останавливаться и не смотреть новости в телефоне, потому что накрывает.
Что будет дальше, ума не приложу. Больше всего хочу обнять родителей и дочь, хочу, чтобы морок рассеялся, мы победили и поехали отстраивать нашу любимую Украину. Знать бы, когда…
2.
Эту фотографии редакция добавила, чтобы было очевидно, для тех кто не представляет, через что проходят сейчас украинские семьи. Из-за обстрелов российских оккупантов села Мархалевка в Киевской области погибли по меньшей мере 5 человек, трое из которых дети. Источник: пресс-служба Государственной службы по чрезвычайным ситуациям
Мне не нужны фотографии, я и так буду помнить
Анна Кравченко
фотографии автора
В первый же день агрессии мы приняли решение уехать из Киева в село к родителям. В любом случае там будет спокойнее, чем в городе, наивно думали мы. Кто же знал, что мы побежали прятаться прямо в зону боевых действий?
Мы живем не просто в центре столицы, а в двух шагах от правительственного квартала. То есть, если полетит к ним, думали мы, то мы окажемся прямо в эпицентре. 24 февраля, услышав первый сигнал воздушной тревоги, хотели пойти в метро. По дороге встретились с подружками, стали осматриваться вместе. Для нас все это было впервые. До метро дошли, да так и не спустились. Часок потусовались у метро – сирены нет. Пошли по домам. По дороге изучали, где еще есть подвалы и подходят ли он для бомбоубежища. Эту первую неделю киевлян выматывали именно сирены – все время ходить в метро, в подвалы, прятаться…
Фотография из интернет-рессурсов
Посмотрели мы на все это и решили немедленно уехать.
Вечером приезжаем в село – а там уже бомбежка! Наш дом на краю села, на отшибе, через пойму реки – аэродром, открытая местность. Нам казалось, что в Киеве страшнее – а в результате мы попали прямо в бой. И отсюда уже не убежишь, потому что вокруг всё стреляет и взрывается, прямо из окна видно, как жгут аэродром, сбивают вертолёты… В общем, спрятались! Прилетают во двор какие-то неизвестные бомбы, взрываются на уровне человеческого роста. Я потом находила там осколки снарядов. Держишь такой оплавленный обломок на ладошке – а он весит с полкило, наверное. Прилетало в окна, в забор, в ворота. Машина моя пробита, слава богу, хоть жизненно важные части не задеты, может ехать.
Одна пуля застряла в стене прямо над кроватью дочери.
Колонна оккупантской техники стояла прямо за нашими воротами, ездили туда-сюда. Но никто их уже не рассматривал – мы просто тупо валялись с подушками на полу.
Неделю мы с детьми и кошкой прожили в каком-то закутке под лестницей. Кошка Муха – лысая, старая, 17 лет. Слава богу, глухая – не слышит взрывов. Тоже мыкалась с нами неделю по подвалам, замотанная в одеяло.
Самое ужасное, что в какой-то момент осознаёшь, что, если взрывы чуть дальше, то и ты реагируешь спокойнее, и удаётся даже урывками спать…
Дети восприняли всё очень осознанно. Дочке 9, она, может, пару раз и плакала, но втихаря. А сын вообще молодец. 27 февраля ему исполнилось 12. В этот день вокруг нашего дома, буквально вокруг – впереди перед воротами и сбоку на дороге – стояла куча военной техники. Вначале они просто долго стояли, потом начали движение. По пути палили просто по жилым домам. Двигаются они не быстро, стреляют основательно… Мы с детьми прячемся в каком-то углу под лестницей, подальше от окон, скрючившись на полу, пытаясь сдержать панику. Уроды обстреливают дом, гатят по окнам, жуткая жуть. В довершение прилетело во двор две штуки непонятно чего со свистом и взрывами.
И вот в передышке Кирилл приподнимает голову и с неизменным позитивом выдаёт: «Да это ж просто фейерверк в мою честь!» Потрясающий оптимизм. С днём рождения, сынок!
С первого же дня бомбежек у нас пропал свет, а значит и вода и тепло. Хорошо, что есть генератор. Включали его на час в день – зарядить телефоны, умыться и т.д. Не раздевались вообще. И так – неделю.
Те редкие часы, когда включали генератор. Photo by Anna Kravchenko.
Наконец на седьмой день мы не выдержали. Дождались конца комендантского часа и в 8 утра рванули в Киев. В этот момент уже не было страшно. Просто хотелось домой. Тут хотя бы люди вокруг, поговорить можно, в магазин сходить! А там – ты один против военной техники. Никакой поддержки, никакого общения. Хотели направить туда волонтеров, но ни один волонтер к нам так и не доехал.
Я не делала фотографий. Серьезно, я не хочу это запоминать, увековечивать. Это плохая память. Достаточно того, что мы запомним это в наших сиюминутных эмоциях. Не считаю нужным среди своих личных фотографий иметь еще и такие. Мне достаточно будет посмотреть на свою обстрелянную машину, чтобы все «вспомнить».
Photo by Anna Kravchenko.
Через 3 дня стало известно, что наш дом сгорел. Дом, в котором мы неделю прятались. Ночью бомбили, вот и прилетело. Хорошо, что родители всё-таки успели вчера выехать. Соседка сказала, которая после этой ночи тоже собрала ноги в руки…
***
Читайте на украинском языке.
Вірте тим, хто каже, що хоче вбити вас
Наталія Хоменко
Зараз ми з дітьми у безпеці, наскільки це можливо у нашому шаленому світі. Нас прихистили друзі у Польщі…
Я ніколи не їздила за кермом у далекі подорожі. Я й уявити не могла, що поїду сама з двома дітьми та собакою у небезпечну дорогу тривалістю в кілька діб, не знаючи, де буду зупинятися на нічліг, повз блокпости та протитанкові їжаки. Не уявляла, що можу котитися до кордону на двох пробитих колесах, зупиняючись та підкачуючи їх що кілька кілометрів під далеке виття сирен. Ще зранку 25 лютого я взагалі нікуди не планувала виїжджати. Я хотіла бути у себе вдома, спати у своєму ліжку, пекти хліб в улюбленій духовці, вирощувати квіти на задньому дворику. Про евакуацію не було й мови, навпаки, до нас у будиночок у передмісті Києва з’їхалися зі столичних багатоповерхівок мої батьки та старша донька зі своїми друзями. Маленький дружній мурашник. А вже в обід я кидала в машину якісь речі, дітей та собаку. Старша донька їхати відмовилася, батьки теж залишилися вдома. Ніколи не пробачу окупантам слова моєї мами: «Ми вже своє пожили, а ти рятуй дітей».
Збиралася, наче в тумані. Руки щось складали, а голова не тямила нічого. На той момент я вже не могла ані спати, ані їсти, ані дихати. Потім переймалася, що не взяла окуляри, без яких я за кермом у темряві просто сліпа, не взяла шапку, а на дворі лютий, не взяла ковдру, яка була б найбільш потрібною річчю в евакуації… Але тоді важливо було одне: швидко. Взагалі зараз час блискавичного прийняття життєво важливих рішень. Так, ми вісім років розуміли, що напад на нас – питання часу, так, нас вчили єврейській мудрості часів Холокосту: «Вірте тим, хто говорить, що хочу вбити вас». І все одно до такого неможливо бути готовим. Все одно, коли трапляється, мозок заперечує.
У перший день ми за 8 годин подолали шлях, який у мирному житті займав півтори години. Періодично зупинялися, щоб дати собаці розім’ятися, бо бідний пес скукожився в ногах у дітей і ледь дихав. Зазвичай у поїздках він метушиться, а тут втиснувся в дно машини і примовк, мовляв, як ви собі хочете, але я з вами.
Ночівлю шукали по дорозі – спочатку на сайті, який люди створили навмисно, щоб пропонувати безкоштовний нічліг та житло для переселенців. Нетривіальна задача, коли ти одночасно водій, штурман, мама, аніматор, буфетниця та власниця собаки, а інтернету майже немає. Люди, до яких я додзвонилася, обіцяли щось придумати, хоча вони вже взяли до себе жити іншу сім’ю з дітьми. Далі інтернет пропав, і я вже не могла шукати інші адреси. Потім з’ясувалося, що я наївно розраховувала дістатися одразу так далеко – траса стояла. Моя мама через знайомих знайшла нам ночівлю ближче. Я боялася, що нас не пустять у місто, бо вже тривала комендантська година. Дякувати богу, через блокпост пропустили.
Спати вночі я не могла зовсім. Мене трусив озноб, щойно заплющувала очі – бачила батьків, як вони прощалися зі мною та з онуками, і мене накривали панічні атаки. Кожен звук цієї третьої ночі великої війни здавався підозрілим.
Зранку треба було швидко погуляти з собакою та їхати далі, але завили сирени. Шукати сховище ми не стали, просто сиділи на підлозі у ванній. Старший син заліз у чавунну ванну, лежав у ній і співав, молодший, сидячи на собачому килимку, з цікавістю питав, чому ми сидимо в темряві на підлозі. Собака метушилася довкола і облизувала нас. Пізніше знову вили сирени, але ми вже були у машині і знов не пішли шукати сховище, а поїхали – треба було поспішати. У мене ввесь час було враження, що за нами горить дорога – як у кіно. Тільки цього разу все відбувалося у житті. Ось обрушився на трасу пішохідний міст, під яким ми мали вчора їхати, ось обстріляли аеропорт, повз який ми їхали вчора, ось на нашу вчорашню трасу виїхали танки окупантів…
Цього дня ми проїжджали повз містечко, звідки їхали в евакуацію мої рідні 80 років тому. Вони втікали на схід, рятуючись від фашизму, який насувався з заходу, а у нас все навпаки – тікаємо від кривавих «визволителів». Там, у лісі, старий цвинтар, там могили моїх прабабусі та прадідуся… Але ні, нема коли думати про це, і не можна дозволяти собі емоції? треба просто тримати попереду ціль.
Крізь численні блокпости добралися до міста недалеко від кордону, де на нас чекали далекі знайомі у теплому домі. Щоправда, одразу з машини довелося йти до підвалу – вили сирени. Але після цього нам дали поїсти, помитися та поспати, і це було щастя. Ще й із собою видали домашньої їжі.
Щойно виїхали у бік кордону, я зрозуміла, що в мене спускають одразу два колеса. Зупинялася що кілька кілометрів, підкачувала та їхала далі.
На кордоні черга у кілька кілометрів. Кажуть, нам пощастило простояти всього лише добу. До нас люди стояли і по два-три дні. Спати не можна, кожні кілька хвилин треба бути готовою посунути машину. Проґавиш чергу – тебе об’їдуть інші. Обстановка напружена, але уздовж черги йдуть і йдуть волонтери, які буквально умовляють вас узяти гарячу їжу, солодощі та фрукти для дітей. Ближче до кордону з’являться памперси та інші гостро необхідні речі.
Взагалі люди, яких ми зустрічали на своєму шляху, просто фантастичні. Стільки турботи, стільки щирого піклування! Тепер, коли ми в теплі та затишку, діти більш за все згадують не виття сирен та протитанкові їжаки, а саме це людське тепло. І я ніколи цього не забуду.
Поки ми стояли, назустріч нам через усю Польщу мчали друзі. Кілька років поспіль ми домовлялися зустрітись, і ось воно, щастя. Але я розуміла, що не можу ані посміхатися, ані радіти зустрічі. Всередині було лише спустошення та липкий страх – за батьків та доньку, які залишилися вдома, за мою країну, яку катують садисти, що стріляють по школах та пологових будинках.
Майже увесь наступний день ми їхали до місця. Я нарешті хотіла спати – організм все ж таки трохи розслабився, коли зрозумів, що поруч є надійне плече.
А вже наступного ранку ми поїхали на вокзал, допомагати польським волонтерам зустрічати наших біженців. Поляки – неймовірні люди. Вони несуть і несуть: їжу, одежу, дитячі речі, побутову хімію, ліки. Вони роздають безкоштовні сім-карти, пропонують поселення та трансфер. До речі, і муніципальний транспорт, і залізничні квитки для українців зараз є безкоштовними.
Поки метушишся на вокзалі, когось кормиш-поїш, заспокоюєш мантрою «Та я сама лише вчора приїхала» – трохи легше. Терапія, яку геніально сформулювала Ліна Костенко: «Комусь на світі гірше, ніж тобі». Головне – не зупинятися і не дивитися новини в телефоні, бо «накриває».
Що буде далі – гадки не маю. Більш за все хочу обійняти батьків і доньку, хочу, щоб морок розсіявся, ми перемогли і поїхали відбудовувати нашу любу Україну. Знати б, коли…
***
Мені не потрібні фотографії, я й так буду пам’ятати
Ганна Кравченко
У перший же день агресії ми прийняли рішення виїхати з Києва у село до батьків. В будь-якому разі там спокійніше, ніж у місті, наївно вважали ми. Хто ж знав, що ми побігли ховатися у зону бойових дій?
Ми живемо не просто в центрі столиці, а за два кроки від урядового кварталу. Тобто, якщо полетить до них, думали ми, то ми опинимося в епіцентрі. 24 лютого, почувши перший сигнал повітряної тривоги, хотіли піти в метро. По дорозі зустрілися з подружками, стали роззиратися разом. Для нас все це було вперше. До метро дійшли, та так і не спустилися. Годинку потусувалися біля метро – сирени немає. Пішли по домівках. По дорозі вивчали, де ще є підвали і чи підходять вони для бомбосховища. Цей перший тиждень киян вимотували саме сирени – увесь час ходити в метро, у підвали, ховатися…
Подивилися ми на все це і вирішили негайно їхати.
Увечері приїжджаємо в село – а там уже бомбування! Наш будинок на краю села, на відшибі, через заплаву річки – аеродром, відкрита місцевість. Нам здавалося, що в Києві страшно – а в результаті ми потрапили прямо у бій. І звідси вже не втечеш, тому що все довкола стріляє і вибухає, просто з вікна видно, як палять аеродром, збивають гелікоптери… Оце сховалися! Прилітають у двір якісь невідомі бомби, вибухають десь на рівні людського зросту. Я потім знаходила там уламки снарядів. Тримаєш такий оплавлений уламок на долоньці – а він важить з півкіло, мабуть. Прилітало у вікна, у паркан, у ворота. Автівка моя пробита, слава богу, хоч життєво важливі частини не зачепило, може їхати.
Одна куля застрягла у стіні прямо над ліжком доньки.
Колона окупантської техніки стояла за нашими воротами, їздили туди-сюди. Але ніхто їх вже не роздивлявся – ми тупо валялися на підлозі, з подушками на голові.
Photo by Anna Kravchenko.
Тиждень ми разом з дітьми та кішкою прожили у якомусь закутку під сходами. Кішка Муха – лиса, стара, 17 років. Слава богу, вже глуха – не чує вибухів. Теж микалася з нами тиждень по підвалах, загорнута у ковдру.
Найжахливіше, що у якийсь момент усвідомлюєш, що коли вибухи трохи далі, то й ти реагуєш спокійніше, і вдається уривками спати…
Діти сприйняли все дуже свідомо. Доньці 9, вона, може, пару разів і плакала, але нишком. А син взагалі молодець. 27 лютого йому виповнилося 12. У цей день довкола нашого будинку, буквально довкола – попереду перед воротами та збоку на дорозі – стояла купа військової техніки. Спочатку вони довго стояли, потім почали рух. По дорозі стріляли просто по житловим будинкам. Рухаються вони не швидко, стріляють ґрунтовно… Ми з дітьми ховаємося у закутку під сходами, подалі від вікон, скоцюрбившись на підлозі, намагаючись стримати паніку. Уроди обстрілюють будинок, гатять по вікнах, жахливий жах. На довершення прилетіло у двір дві штуки незрозуміло чого – зі свистом та вибухами.
І ось у момент перепочинку Кирил піднімає голову і з незмінним позитивом видає: «Та це ж просто феєрверк на мою честь!» Потрясаючий оптимізм. З днем народження, синку!
З першого ж дня бомбардувань у нас пропало світло, а отже і вода, і тепло. Добре, що є генератор. Вмикали його на годину в день – зарядити телефони, умитися тощо. Не роздягалися взагалі. І так – тиждень.
Нарешті на сьомий день ми не витримали. Дочекалися кінця комендантської години і о восьмій ранку рвонули до Києва. У цей момент вже не було страшно. Просто хотілося додому. Тут принаймні були люди довкола, поговорити можна, до магазину сходити! А там – ти один проти військової техніки. Ніякої підтримки, ніякого спілкування. Хотіли туди направити волонтерів, але жоден волонтер до нас так і не доїхав.
Я не робила фотографій. Серйозно, я не хочу це запам’ятовувати, увічнювати. Це погана пам’ять. Досить того, що ми запам’ятаємо це у наших цюхвилинних емоціях. Не вважаю за потрібне серед своїх особистих фотографій мати ще й такі. Мені достатньо буде подивитися на свою обстріляну машину, щоб усе «згадати».
Поки ми готували матеріал, надійшов P.S. від Ганни.
Все, нам щойно повідомили – наш будинок згорів. Будинок, у якому ми тиждень ховалися. Добре, що батьки все ж таки встигли вчора виїхати. Вночі бомбили, от і прилетіло. Сусідка розповіла. Вона після цієї ночі теж зібрала ноги в руки…
Photo by Anna Kravchenko.
