Нижче можна прочитати матеріал українською мовою.
От Редакции: Продолжаем рубрику “От очевидцев: Дни войны – дни противостояния ”.
В ней мы будем публиковать истории реальных люде о том что они видели и что пережили в дни агрессии России против Украины. Присылайте свои заметки на почту: tborodina@gmail.com и мы их опубликуем.
Ангелина Бартош
5, 6, 7, 8, 9, 10-е страшные дни. Когда ни твой двор, ни твой дом, ни даже твоя жизнь тебе не принадлежат. Нет света, воды, газа… Выходить запрещено, расстреливают. Во двор заехала вражеская техника.
5-го разбили окна, ворвались и забрали телефоны.
6-го забрали папу и мужа… на допрос. Нашли переписки и звонки в терроборону (мы пытались уехать и хоть чуть-чуть узнать ситуацию кругом). Они видят все, посты, телеграммы-каналы и если ты писал что-то им не подходящее – тебе смерть.
Вокруг хаты расстреливают людей, какие это страшные звуки… даже страшнее бомбы у дома 27-го. Только сидишь в подвале и молишься, чтобы вернули родных. И нам везет. Командир любит детей, и зная что моя дочь (3 годика) в подвале приказывает перегнать технику и не пугать ребенка. Приносят пищу, воду, сладости для малышей. Вечером возвращают наших мужчин, доказать вину не смогли. Перед этой группой военных чуть раньше шли кадыровцы и чудом прошли наш дом, командир сказал, если бы вошли они – нас бы не было. Они мстят за ту разбитую колонну, и даже не разбираются. Повезло…
Charred military vehicles and rubble are seen in Bucha, Ukraine, February 27, 2022. Bucha City Council/Handout via REUTERS THIS IMAGE HAS BEEN SUPPLIED BY A THIRD PARTY. NO RESALES. NO ARCHIVES. MANDATORY CREDIT
7, 8, 9-е проходят в холоде, подвале, страхе и под звуки обстрела. В доме поселились люди, которые бежали из Гостомеля. 15 человек. Стараемся кормить всех, если бы не мой папа – сидели бы все голодные…
10-го слышим по радио, что с 9 часов зеленый коридор и учитывая большое количество вражеской техники и провизии, что подходит, понимаем, что нужно выбираться. Спрашиваем можно ли вывезти ребенка. Машиной – нельзя – расстрел, идем пешком. Коляска, белый флаг, минимум вещей. Обходя коляской трупы мирных жителей (сколько же их там), которые лежат уже не первый день, ребенку ничего не объясняю, потому что не знаю как. Почти в каждом дворе россияне, команда “стоят!” и мы замираем с поднятыми руками (позже заметили, что дочь тоже поднимала ручонки). Два поста пропустили, на третьем не пускают, заворачивают назад, коридор с 15:00 говорят. Отчаяние. Возвращаемся, ждем…
Еще одна попытка, оглядываться нельзя, только вперед. Перед нами вылетает машина с гражданскими, попадает на мину и подрывается, от машины не осталось почти ничего, путь впереди заминирован. Обратно нельзя, только вперед, мужчины впереди, я с коляской сзади. Через мины, трупы, разбитую технику, потом через болото мы пробираемся на свободу. Наконец-то нас встречают наши воины, садимся в автобусы и едем. Приезжаем в российский блокпост и ждем 4 часа, новости плохие. Не пускают, будем ночевать в автобусе на дороге. Про эти коридоры там вообще немногие знают – они бесят русских.
Тем временем темнеет и над нами начинают летать ракеты. Находим подвал, женщины и дети туда, на дворе -10C. там прорывает канализацию и так в смраде, холоде, мы ждем утра… Утром снова договариваются, чтобы пропустили, и везет.. пустили! Последний рывок, вражеский блокпост, замирает сердце, обстрелять могут в любой момент, и мы заезжаем на контролируемую нашими войсками территорию.
Удачи… Разве? Нет! Удача здесь ни при чем. Ты четко понимаешь, что еще с 27-го числа, когда бомбили колонну возле нас и соседние дома погорели и все это время тебя кто-то отчаянно защищает. Бог и все наши ангелы-хранители не оставляли нас ни на минуту и вывели нас из этого ада. Нас считали счастливчиками и свои, и враги.
Пока мы в безопасности, но психика взорвана, мы изменились, уже ничего не будет как раньше. Мы стараемся нормально общаться, даже шутить понемногу, но закрыв глаза, сразу видишь дорогу, полную трупов, и как мы замираем с поднятыми руками, ожидая решения относительно нас.
То, что мы эвакуировались – это счастье. Но душой и мыслями я с Бучей и со всеми городами-героями, с людьми, которые в ловушках, с детьми, которые вообще не должны быть вовлечены в этот пиздец. Молюсь за всех, чтобы счастье, под названием “мирное небо” наконец-то накрыло нашу красавицу Украину.
Ми врятувались…
5, 6, 7, 8, 9, 10- е страшні дні. Коли ні твій двір, ні твій будинок, ні навіть твоє життя тобі не належать. Немає світла, води, газу… Виходити заборонено, розстріляють. У двір заїхала ворожа техніка.
5-го побили вікна, увірвались і забрали телефони.
6-го забрали тата і чоловіка… на допит. Знайшли переписки і дзвінки в тероборону (ми намагалися виїхати і хоч трохи дізнатися ситуацію кругом). Вони бачать все, пости, телеграмм-канали і якщо ти писав щось їм не підходяще – тобі смерть.
Кругом хати розстрілюють людей, які ж це страшні звуки… навіть страшніші ніж бомби біля хати 27-го. Лиш сидиш у підвалі і молишся, щоб повернули рідних. І нам щастить. Командир любить дітей, і знаючи що моя донечка (3 рочки) у підвалі наказує перегнати техніку і не лякати дитину. Приносять їжу, воду, солодощі для малечі. Увечері повертають наших чоловіків, довести провину не змогли. Перед цією групою військових трохи раніше йшли кадирівці і дивом минули наш будинок, командир сказав, якби зайшли вони – нас би не було. Вони мстять за ту розбиту колону біля нас, і навіть не розбираються. Пощастило…
7, 8, 9-е проходять у холоді,підвалі, страху та під звуки обстілів. В хату навели людей, які тікали з Гостомеля. 15 чоловік. Намагаємося годувати всіх, якби не мій тато – сиділи б всі голодні…
10го чуємо по радіо, що з 9:00 зелений коридор і зважаючи на велику кількість ворожої техніки та провізії що підходить, розуміємо, що потрібно вибиратися. Йдемо питати чи можна вивезти дитину. Машиною – ні, розстріл, йдемо пішки. Коляска, білий прапор, мінімум речей і ми рушили. Оминаю коляскою трупи мирних жителів (скільки ж їх там), які лежать вже не перший день, дитині нічого не пояснюю , бо не знаю як. Майже у кожному дворі росіяни, команда “стоять!” і ми завмираємо з піднятими руками (пізніше помітили, що доня теж піднімала рученята). Два пости пропустили, на третьому не пускають, завертають назад, коридор з 15:00 кажуть. Відчай. Повертаємось, чекаємо…
Ще одна спроба, пропускають, озиратися не можна , тільки вперед. Перед нами вилітає машина з цивільними, потрапляє на міну і підривається, від машини не залишилось майже нічого, шлях попереду заміновано. Назад не можна, лише вперед, мужчини попереду, я з коляскою ззаду. Через міни, трупи, розбиту техніку, потім через болото ми пробираємось на свободу. Нарешті нас зустрічають наші воїни, сідаємо у автобуси і їдемо. Приїжджаємо до російського блокпосту і чекаємо 4 години, новини погані. Не пускають, будемо ночувати у автобусах на дорозі. Про ці коридори там взагалі мало хто знає і вони їх бісять.
Тим часом темніє і над нами починають літати ракети. Знаходимо підвал, жінки і діти туди, на дворі -10, там прориває каналізацію і отак у смороді, холоді, сидячи ми чекаємо ранку… Зранку знову домовляються, щоб пропустили, і щастить.. пустили! Останній ривок, ворожий блокпост, завмирає серце, обстріляти можуть будь-якої миті, і ми заїжджаємо на контрольовану нашими військами територію. Щастить… Хіба? Ні! Вдача тут ні до чого. Ти чітко розумієш, що ще з 27-го числа, коли бомбили колону біля нас і хати сусідні погоріли і весь цей час тебе хтось відчайдушно захищає. Бог і всі наші родичі-янголи не залишали нас ні на хвилину і вивели нас з того пекла. Нас вважали щасливчиками і свої і вороги.
Наразі ми у безпеці, але психіка підірвана, ми змінились, вже нічого не буде як раніше. Ми намагаємося нормально спілкуватися, навіть жартувати по-троху, але закривши очі, одразу бачиш дорогу, повну трупів, і як ми завмираємо з піднятими руками, очікуючи на рішення стосовно нас.
Те, що ми евакуювалися – це щастя. Але душею і думками я з Бучею і з усіма містами-героями, з людьми, які у пастках, з дітками, які взагалі не повинні бути втягнуті у цей пиздець. Молюся за всіх, щоб щастя, під назвою “мирне небо”нарешті накрило нашу красуню Україну.
