От Редакции: Продолжаем рубрику “От очевидцев: Дни войны – дни противостояния ”.
В ней мы будем публиковать истории реальных люде о том что они видели и что пережили в дни агрессии России против Украины. Присылайте свои заметки на почту: tborodina@gmail.com и мы их опубликуем.

Нижче можна прочитати матеріал українською мовою.

Наталия Малюженко

Голубые глаза моей бабушки были обожжены войной. Даже в самые радостные моменты ее жизни в них можно было рассмотреть тени бомбежек, пожаров, голода…Эту страшную ношу она несла с собой всю жизнь.

Глаза украинцев сегодня… В них тоже навсегда поселилась война. Мариуполь. Гостомель. Буча. Ворзель. Сумы. Мелитополь. Харьков. Николаев. Ахтырка. Херсон. Бородянка. Ирпень. Волноваха…  Каждое имя отзывается болью слева. Города истекают кровью: российский враг берет их в окружение, блокирует, бомбит, стирает с лица земли. И в этих городах остаются люди. И они находят последние силы: выжить и верить.

Мариуполь

Российский враг расстреливает Мариуполь. Украинская армия удерживают подходы к городу, но обстрелы по мирному населению ведутся беспрерывно, по 10-14 часов. Город в блокаде – все дороги заблокированы, мосты и железнодорожные пути разрушены. Полмиллиона мариупольцев отрезаны от жизни. Здесь не осталось улиц с неразрушенными домами. Тела погибших хоронят во дворах жилых секторов. В городе нет света, тепла, воды, еды, связи. Дети умирают от обезвоживания. Обещанные «зеленые коридоры» враг цинично срывает, блокируя любые попытки доставить продукты и медикаменты. Россияне не могут прорвать оборону, поэтому просто начали геноцид мариупольцев. 

«Спасите Мариуполь!!! Люди оставлены на гибель! Левый берег равняют с землей. Мамы с детьми в заваленных подвалах кричат о помощи! Люди без воды, тепла и света! Просим, помогите тем, кто ранен, ввезите гуманитарную помощь, помогите выехать тем, кто остался в живых! Зеленый коридор!!!» – Елена, сообщение в волонтерском чате. Связи с ней нет. 

Украинская армия удерживают подходы к городу, но обстрелы по мирному населению ведутся беспрерывно, по 10-14 часов.

«Здесь ад. Постоянные обстрелы. Сидим в подвале, иногда удается приготовить еду на костре. Возле подъезда вырыли яму, чтобы ходить в туалет. Очень холодно. Мы еще живы, но еды осталось очень мало. Что с остальными нашими родными, я не знаю, нет связи». – Людмила, короткий звонок из Мариуполя родственникам в Днепре.

«Мариуполь. Без воды, света, газа, отопления 8 дней! Связь прорывается около вышки Киевстара. Нам позвонила наша мама. Дом целый. Люди живы. Соседи под домом палят костёр, чтоб на нем готовить еду. В очереди за водой стояли 6 часов. Хлеба не досталось. Магазины разграблены. Все дороги вокруг заминированы российскими военными. Коридоров нет. Ехать не безопасно, потому что можно подорваться. Мама сказала, что еды всем хватит максимум на неделю. Всё, что есть, большего не будет. Собирают снег и кипятят его. 

Просят писать всем вокруг, чтоб спасли Мариуполь.  Дети умирают от обезвоживания.

Они в блокаде! Город заблокирован со всех сторон!!! 

У меня нет сил больше плакать и кричать: СПАСИТЕ ЛЮДЕЙ! СПАСИТЕ МАРИУПОЛЬ! ВЫВЕЗИТЕ ЛЮДЕЙ В БЕЗОПАСНОЕ МЕСТО!!!» – Дария, из поста на Фейсбук

Войска РФ сбросили бомбу на детскую больницу в Мариуполе

 

«Мариуполь. Сегодня бомбили с неба. Попали в роддом и детскую больницу. И это, безусловно, террор. 

Мариуполь уже много дней в блокаде. Настоящей. Той самой. 

И это, безусловно, геноцид. 

Геноцид и блокада – это долго. 

Видимо, у российских военных не осталось времени на медленное принуждение Мариуполя к покорности. И именно поэтому сегодня они перешли к тактике террора. Другого пояснения у меня нет. 

Мариуполь – в кольце российской армии. Длина кольца – под 200 км, думаю. Длинное удушающее кольцо. В городе порядка 400 тысяч мирных. 

Они уже живут в условиях гуманитарной катастрофы. 

Их нужно спасти.

Гуманитарные коридоры по суше не сработали ни разу. Ни с «Красным крестом», ни без. Выехать из города невозможно. 

Их минимум трижды уже объявляли. Каждый раз мы присылали автобусы и еду из Запорожья. Каждый раз люди выходили к месту сбора в Мариуполе. Каждый раз начинались обстрелы и людей не выпускали. Несмотря на «Красный крест», коридоры и подписанные бумаги. 

И поскольку от геноцида перешли к террору – людей нужно эвакуировать прямо сейчас. Не по суше – так по морю».  – Наталия, из поста на Фейсбук

9 марта бомбили родильный дом в Мариуполе

Николаевская область.

Ксения, Николаев: 24 февраля «Выехали к родственникам в село под Николаевом. Враг уже под Херсоном. Предупредили о бомбардировках. Сын с невесткой врачи, должны быть в госпитале. Внуки со мной. Все спим одетые. Очень страшно. Переживаю за детей. Кажется, весь ужас еще впереди. Никогда не думала, что моя старость будет такой…» 

25 февраля «Выпустили много ракет со стороны Крыма. Всю ночь не спали. Одеты. Дети в госпитале. Няня моих внуков сейчас в Киеве, прислала фото своего дома – его разбомбили. Очень страшно, но не за себя, я смерти не боюсь, страшно за детей и внуков…

Наступают, бомбят Херсон. Наш Николаев вооружается, готовят коктейли Молотова. Патриотизм зашкаливает. Детям в госпиталь привезли наших раненых, сердце разрывается…

Были бои в центре города. Высадился десант из вертолетов. Отбили. Много раненых. Все готовят коктейли Молотова и готовятся к бою. Врагу нужен стратегический Николаев».

28 февраля «Разбомбили аэропорт. В городе бой. Молитесь за нас. Мы с внуками в подвале. 

Страха уже нет, готовим коктейли Молотова нашим «гостям». Села вокруг отбиваются от атак. Смерть подонкам!»

4 марта «Бомбят. Идут бои. Боже, когда этот ужас закончится…

Жители области и в соседнем Херсоне выходят на площади з протестами. Орки выводят военных, пригнали СОБР и росгвардию. Наверное, начнут стрелять по людям. Но уже приехали иностранные журналисты, пускай расскажут миру про этот кошмар…

Идет бой. Мы уже привыкли и в подвал не спускаемся. Суки. Я готова их рвать на куски. Мои дети – врачи, но и они уже на грани. 

Самолеты. Спускаемся…

Возле нас сбили самолет. Хорошо им наваляли сейчас.

Пишут, что на нас навели «Смерчи». Ждем…»  – Это было последнее сообщение Ксении. До сих пор на связь она так и не вышла.

Военные РФ обстреляли деревню в Херсонской области https://www.online.ua/

Киевская область, Харьков.

2 марта, Ирпень

Ярослава, Бородянка, Киевская область: «У нас нет еды, воды, лекарств, света, тепла. Всю инфраструктуру разбомбили. В мою квартиру в 4-этажном доме попал снаряд – ее больше нет. Прячемся с мамой по подвалам частных домов. В Бородянке кадыровцы, стреляют в местных, постоянно ведутся обстрелы. Мы истощены и физически, и морально, постоянно плачем… 

Бородянка – это Киевское направление, в сторону Бучи и Ирпени. Мы видим вражеские колонны на Киев, но у нас нет достоверной информации, нам кажется, что все плохо и Киев взяли…»

Мобильный Ярославы разрядился, с нею нет связи уже несколько дней.

Один из разрушенных обстрелами жилых домов в Харькове, 27 февраля. Фото Reuters

Елена, Харьков: «В Харьков я прилетела из-за границы с маленьким сыном 30 января – к маме, у нее обнаружили онкологию. Каждый день новости по телевизору ставали все более тревожными, друзья из Белоруси рассказывали об огромном количестве российских войск вокруг, мамочки на детских площадках говорили, что некоторые знакомые уже начали выезжать из города. Я собрала «тревожную сумку», начала ложиться спать одетой. 

Мне казалось, если война начнется, то это будет именно 23 февраля. Весь день я проходила с телефоном в руках, читая новости, спать так и не легла. В 4.15 утра услышала первые взрывы бомб. 

Наш дом рядом с воинской частью, а до российского Белгорода каких-то 30 км. Я понимала, что бомбить будут именно такие районы, как наш. Именно поэтому решила переехать к подруге в центр Харькова. 

В первые дни началась паника, люди снимали наличку, сгребали продукты. Дальше хуже – нужно было стоять в длинной очереди за хлебом в то время, когда начинались бомбежки. 

Больше всего ударов доставалось Северной Салтовке. Обстреливали из танков, «Смерчей», «Градов», а потом подключили авиацию. Бомбить начали и центр, и весь город. 28 февраля мы с подругой и ее семьей решили выезжать. Почти сели в машину, но вернулись – началась бомбардировка. Это спасло нам жизнь. В тот день в одну из машин попала ракета, сгорела вся семья. 

С первых дней войны много людей переселились в метро – спят на платформах и в поездах. И это не худший вариант, ведь там по крайней мере есть туалет и какой-то подвоз продуктов. Очень много иностранных студентов. Те, кто живут далеко от метро, спускаются в подвалы высоток, но там – риск погибнуть под завалами. 

Каким-то чудом, благодаря помощи друзей, мне удалось выехать. Большинство моих родных и друзей в Харькове. Одна из моих подруг сейчас в Польше, ее дом разбомбили, а муж остался в городе. Да, она и ее дети живы, но их жизнь навсегда перечеркнута войной. 

Когда начала действовать российская авиация, мишенью стала гражданская инфраструктура. Бомбят дома, школы, детские сады, ТЭЦ и электростанции, больницы. Моей маме с 3 марта был назначен курс химиотерапии. Но 27 февраля онкологический корпус в Померках разбомбили. Выезжать из города мама категорически отказалась. А значит, никаких вариантов на ее лечение нет…

Ситуация в Харькове очень тяжелая. Те, кто и хотел бы выехать, не могут этого сделать, потому что дороги во многих районах разрушены. К тому же постоянно ведутся авиа- и ракетные обстрелы. Из-за этого практически невозможно подвозить продукты и лекарства. Длинные очереди за хлебом, и не факт, что его удастся купить – очереди расстреливают, продуктовые базары бомбят… 

Это геноцид, целенаправленное уничтожение мирных жителей. И это сейчас происходит не только в Харькове. Началась гуманитарная катастрофа. Для глупой имперской идеологии врагу очень важно захватить «первую столицу советской Украины». Россия будет уничтожать, дожимать Харьков до последнего. И так же – до последнего – харьковчане будут стоять и верить в Победу».

Юрий, Харьков: «Еда, медикаменты есть, но очереди очень большие. Есть гуманитарная помощь – развозят по микрорайонам. Вся гуманитарка наша. Есть волонтеры – за свои деньги покупают продукты, лекарства, все необходимое и разносят по квартирам, где пожилые, беременные или женщины с детьми. Кто может – выезжают. Хозяйственные службы, полиция – все работает. Обстрелы в последние дни – днем и ночью. В основном все население готово сопротивляться на все сто – если не физически, то морально». 

Уничтоженные российские армейские вездеходы «Тигр-М» на улицах Харькова, 28 февраля. Фото Reuters

Херсон.

Андрей, Херсон: «Лично видел несколько разрушенных во время обстрелов домов, одна из фабрик в городе сгорела. Российские военные мародерствуют, особенно достается продуктовым магазинам (есть видео). Наши гуманитарные конвои в город не пропускают. Люди выходят на митинги против оккупантов – их разгоняют стрельбой в воздух. Читал в новостях, что около 400 митингующих арестованы. Частные машины, подвозящие продукты, блокируются: выехать из города можно, но въехать снова – нет. Навсегда выехать из Херсона разрешают только в Крым.

Каждый день слышим обстрелы артиллерией и реактивными ракетами в сторону Николаева. БТР и машины с техникой ставили рядом с жилыми домами. Когда шли бои за город, люди трое суток прятались в бомбоубежищах. Собственными глазами не видел, но говорят, оккупанты ставят растяжки, минируют дома (а вот этому был свидетелем).

Когда враг заходил в город, погибло много наших бойцов теробороны, и оккупанты три дня не разрешали их похоронить.

За продуктами и лекарствами длинные очереди, нужно стоять несколько часов. Большинство магазинов принимают наличку, но снять деньги в банкоматах невозможно: длинные очереди и ограничения на сумму».

Александр, Херсон: «Аптеки работают, даже нет очередей, но и лекарств там тоже нет. Очень большие очереди за продуктами, особенно за овощами. Сегодня простоял три часа, удалось купить половинку капусты и полкилограмма свеклы. Моя семья – веганы, поэтому недостаток именно растительной пищи очень ощущается, пока что спасаемся кашами.

Митингующих за Украину на площади разгоняют стрельбой в воздух. Ночью слышны взрывы и выстрелы. Войска кацапов вышли, а зашли полицейские силы типа СОБР на автозаках. В речпорту устроили себе базу. По ночам совершают набеги на продуктовые магазины, мародерствуют.

В нашем подъезде умерла женщина. Четыре дня лежала в квартире. Никто не знал, как вскрыть без полиции дверь. Потом вызвали начальника ЖЭК и частную труповозку. Многие люди сталкиваются с этой проблемой – засвидетельствовать смерть, похоронить…

Троллейбусы ходят, машины ездят с белыми тряпками на зеркалах – чтобы по ним не стреляли.

Цены на продукты позадирали, картошка, свекла, морковка – от 35-40 грн. за кг. Валюту официально сдать негде.

На площадях внутри района просто с утра стоят очереди. Ни за чем. Просто стоят. Ждут, что, может быть, когда-то что-то, неважно что, привезут из продуктов. В очередях нет упаднических настроений. Злость на оккупантов. Основная тема – как выжить и что где купить, чтоб подольше протянуть».

***

 Читайте українською мовою.

Віч-на-віч з війною

Сині очі моєї бабусі були обпечені війною. Навіть у найрадісніші хвилини її життя в них все ще блукали тіні бомбардувань, пожеж, голоду… Усе своє життя вона несла із собою той страшний тягар. 

Очі українців сьогодні… В них теж назавжди оселилась війна. 

Маріуполь.  Гостомель. Буча. Ворзель. Суми. Мелітополь. Харків. Миколаїв. Охтирка. Херсон. Бородянка. Ірпінь. Волноваха…  Кожна назва відгукується болем зліва. Міста стікають кров`ю: російські загарбники їх оточують, окупують, бомблять, стирають з лиця землі. І у цих містах залишаються люди. Вони знаходять останні сили: вижити, вірити.

Маріуполь

Російський ворог гатить по Маріуполю. Українські військові утримують підходи до міста, але обстріли ведуться  по 10-14 годин поспіль по мирному населенню. Місто у блокаді – усі дороги заблоковано, мости й залізничне сполучення зруйновані. Пів мільйона маріупольців відрізали від життя. Тут не залишилось вулиць без знищених будинків. Тіла загиблих ховають  у дворах житлових секторів. У місті немає світла, тепла, води, їжі, зв`язку. Діти гинуть від зневоднення. Обіцяні «зелені коридори» ворог цинічно зриває, блокуючи будь-які змоги доставки продуктів та медикаментів. Росіяни не можуть прорвати оборону, тому просто розпочали геноцид маріупольців. 

«Спасіть Маріуполь! Люди гинуть. Лівий берег рівняють з землею. Мами з дітьми в завалених підвалах. Люди без води, їжі, тепла, світла. Благаємо, спасіть поранених, ввезіть гуманітарну допомогу, допоможіть виїхати тим, хто ще живий. Зелений коридор!!!»

Олена, повідомлення у волонтерському чаті. Зв`язку з відправником немає.

«Тут пекло. Постійні обстріли. Сидимо у підвалі, інколи вдається приготувати щось їсти на вогнищі. Біля під`їзду вирили яму, щоб ходити у туалет. Дуже холодно. Ми ще живі, але дуже мало їжі залишилось.  Що з нашими рідними, я не знаю, немає зв`язку». – Людмила, короткий дзвінок з Маріуполя до рідних у Дніпрі.

«Додзвонилася мама. Наш будинок ще цілий. Люди живі. Стояла 6 годин у черзі за хлібом. Хліб скінчився. Магазини пусті. Усі шляхи заміновані російською армією, їхати небезпечно, можна підірватися. Їжі лишилось максимум на тиждень. Збираємо сніг і кип`ятимо його на вогнищі біля будинку. Діти помирають від зневоднення. Ми у блокаді. Врятуйте нас!»- Дарина, з поста на Фейсбук

«Маріуполь. Сьогодні бомбили з неба. Влучили у пологовий і дитячу лікарню. І це, беззаперечно, терор. 

Маріуполь вже багато днів у блокаді. Справжній. Тій самій. І це, беззаперечно, геноцид.

Геноцид і блокада – це довго. 

Певно, у російських військових не залишилось часу повільно змушувати Маріуполь підкоритися. І саме тому сьогодні вони перейшли до тактики терору. Іншого пояснення цьому я не маю. 

Маріуполь оточений російською армією. Облога у 200 км. Довге задушливе кільце. У місті близько 400 тисяч цивільних. Вони вже живуть в умовах гуманітарної катастрофи. Їх потрібно спасти. 

Гуманітарні наземні коридори не спрацювали жодного разу. Ні з «Червоним хрестом», ні без нього. Виїхати з міста неможливо. Їх оголошували мінімум тричі. Щоразу ми відправляли автобуси і їжу із Запоріжжя. Щоразу люди виходили до місця збору у Маріуполі. Щоразу починалися обстріли і людей не випускали. Не зважаючи на «Червоний хрест» коридори та підписані домовленості. 

І оскільки від геноциду перейшли до терору – людей потрібно евакуювати терміново. Не по землі – так по морю».- Наталія, з поста на Фейсбук

Ксенія, Миколаїв: 24 лютого «Виїхали до села під Миколаєвом до родичів. Ворог вже під Херсоном. Попередили про бомбардування. Син з невісткою лікарі, мають бути у шпиталі. Внуки зі мною. Усі спимо вдягнуті. Дуже страшно. Хвилююся за дітей. Здається, увесь жах ще попереду. Ніколи не думала, що матиму ось таку старість…»

25 лютого «Випустили багато ракет з боку Криму. Усю ніч не спали. Вдягнені. Діти у шпиталі. Няня моїх онуків зараз у Києві, прислала фото свого будинку – його розбомбили. Дуже страшно, але не за себе, я смерті не боюся, страшно за дітей та онуків…

Наступають, бомблять Херсон. Наш Миколаїв озброюється, готують коктейлі молотова. Патріотизм зашкалює. Дітям до шпиталю привезли наших поранених, серце розривається…

Були бої у центрі міста. Висадився десант з гелікоптерів. Відбили. Багато поранених. Усі готують коктейлі молотова і готуються до бою. Ворогу потрібен стратегічний Миколаїв».

28 лютого «Розбомблено аеропорт. У місті йде бій. Моліться за нас. Ми з онуками у підвалі. 

Страху вже немає, готуємо коктейлі молотова нашим «гостям». Села навколо відбиваються. Смерть покидькам!»

4 березня «Бомблять. Йдуть бої. Боже, коли це жахіття скінчиться…

Мешканці в області і в сусідньому Херсоні виходять на площі з протестами. Орки виводять військових, пригнали СОБР і росгвардію. Напевно, почнуть стріляти по людях. Але вже приїхали іноземні журналісти, нехай розкажуть світові про цей жах…

Йде бій. Ми вже звикли і до підвалу не спускаємося. Суки. Я готова їх рвати на шматки. Мої діти – лікарі, але й вони на грані.

Літаки, спускаємося…

Біля нас збили літак. Добряче їм навалили зараз. 

Пишуть, що на нас наведено «Смерчі». Чекаємо…»

Це було останнє повідомлення. Зв`язку з Ксенією дотепер немає.

Ярослава, Бородянка, Київська область

«Ми не маємо їжі, води, ліків, світла, тепла. Усю інфраструктуру розбомбили. У мою квартиру у 4-поверховому будинку влучив снаряд – її більше немає. Ховаємося з мамою по підвалах приватних будинків. У Бородянці кадировці, стріляють у місцевих, постійно ведуться обстріли. Ми виснажені і фізично, і морально, увесь час плачемо…

Бородянка – це Київський напрямок, у сторону Бучі та Ірпені. Ми бачимо ворожі колони на Київ, але не маємо правдивої інформації, нам здається, що все погано і Київ взяли». Мобільний Ярослави розрядився, з нею вже кілька днів немає зв`язку.

Олена, Харків: «До Харкова я прилетіла з-за кордону з маленьким сином 30 січня – до мами, у неї виявили онкологію. Щодня новини по телебаченню ставали дедалі тривожнішими, друзі з Білорусі розповідали про велику кількість російських військ навколо, мами на дитмайданчиках розказували, як дехто вже почав виїздити з міста. Я зібрала валізу з необхідним, лягала спати вдягнута. 

Чомусь чекала на початок війни саме 23 лютого, увесь день проходила з телефоном в руках, читаючи новини, спати так і не лягла. О 4.15 ранку почула перші вибухи. 

Наш будинок розташований поблизу військової частини, а до російського Бєлгорода усього 30 км. Я розуміла, що бомбитимуть саме такі райони, як наш. Саме тому я переїхала до подруги у центр Харкова. 

У перші дні почалася паніка, люди знімали готівку, скуповували продукти.  Далі гірше – треба було стояти у довгій черзі за хлібом у той час, коли починалось бомбардування.

Найбільше ударів діставалося Північній Салтівці. Обстріли велися з танків, «Смерчів», «Градів», згодом підключили авіацію. Гатити стали й по центру міста, по всьому Харкову, і 28 лютого ми з подругою та її родиною вирішили виїжджати. Ми майже сіли в машину, але повернулися – почалося бомбардування. Це врятувало нам життя. У той день в одну з автівок влучила ракета, згоріла вся сім`я.

З перших днів війни дуже багато людей переселилися у метро – вони сплять на платформах та в поїздах. І це не найгірший варіант, адже принаймні є туалет, якийсь підвіз продуктів. Дуже багато іноземних студентів. Ті, хто мешкає далеко від станцій метро, мають спускатися у підвали висоток. Але там – ризик загинути під завалами. 

Зрештою, за допомоги друзів мені вдалося дивом виїхати. Більшість моїх рідних та друзів залишились у Харкові. Одна з моїх подруг з дітьми зараз у Польщі, її будинок розбомбили, а чоловік залишився у місті. Так, вона з дітьми жива, але їхнє життя назавжди перекреслено війною… 

Коли почала діяти російська авіація, мішенню стала цивільна інфраструктура. Бомблять будинки, школи, дитячі садочки, ТЕЦ та електростанції, лікарні, усю інфраструктуру. Моїй мамі було призначено хімієтерапію з 3 березня. Але 27 лютого онкологічний корпус в Помірках розбомбили. Виїжджати з міста мама відмовилась категорично, а відтак, ніяких варіантів на її лікування немає.

Ситуація у Харкові дуже важка. Ті, хто і хотів би виїхати, не можуть цього зробити, адже дороги у багатьох районах знищено. До того ж ведуться постійні обстріли як з повітря, так і артилерією. Через це майже неможливо підвозити продукти і медикаменти. Довгі черги за хлібом, і не факт, що ти його купиш – черги розстрілюють, продовольчі базари бомблять.

Відбувається геноцид, цілеспрямоване вбивство мирних жителів. І це зараз можна бачити не тільки у Харкові. Почалась гуманітарна катастрофа. Для дурної імперської ідеології ворогу дуже важливо захопити «першу столицю радянської України». Росія буде знищувати, дожимати Харків до останнього.  І так само – до останнього – харків`яни будуть стояти і вірити у перемогу». 

Андрій, Херсон: «На власні очі бачив кілька ушкоджених під час обстрілів будинків, одна з фабрик у місті згоріла. Російські військові мародерствують, особливо дістається продуктовим магазинам (є відео). Наші гуманітарні конвої у місто не пропускають. Люди виходять на мітинги – їх розганяють пострілами у повітря (поки що). Читав у новинах, що близько 400 мітингувальників заарештовано. Приватні машини, які везуть продовольство, блокуються: виїхати з міста можна, але заїхати знову – ні. Назавжди виїхати з Херсона дозволяють лише у Крим. Щодня чуємо обстріли у бік Миколаєва з артилерійської зброї та реактивними ракетами. БТР та машини з технікою ставили поблизу житлових будинків. Коли точилися бої за міст, люди три доби ховалися у бомбосховищах. Не бачив на власні очі, але кажуть, що ставлять розтяжки, мінують будинки (а ось цьому був свідком). 

Коли ворог заходив до міста, загинуло багато наших бійців тероборони, і окупанти не дозволяли поховати їх протягом трьох днів. За продуктами і ліками довгі черги, потрібно стояти кілька годин. Більшість магазинів продають за готівку, але зняти гроші у банкоматах неможливо: великі черги і обмеження на суму».

Олександр, Херсон: «Аптеки працюють, навіть немає черг, але й ліків там теж немає. Дуже великі черги за продуктами, особливо за овочами. Сьогодні простояв три години і купив пів капустини й пів кілограму буряка. Моя сім`я – вегани, тому нестача саме рослинної їжі дуже відчутна, поки що рятуємося кашами. 

Мітингувальників за Україну на площі розганяють пострілами у повітря. Вночі чуємо обстріли й вибухи. Війська кацапів вийшли, а зайшли поліцейські сили типу СОБР (загін спецпризначення) на автозаках. У річпорту зробили собі базу. Ночами здійснюють набіги на бази й продовольчі магазини, мародерствують.

У нашому під`їзді померла жінка. Чотири дні тіло було у квартирі, поліції немає, тому люди не знали, як зламати двері. Зрештою прийшов голова ЖЕКу, викликали приватне авто з ритуальних послуг. Багато людей стикаються з цією проблемою – освідчити смерть, поховати…

Тролейбуси працюють, автівки їздять з білими ганчірками на дзеркалах – щоб по них не стріляли. Ціни на продукти виросли, картопля, буряк або морква – від 35-40 грн за кг. Валюту офіційно здати немає де. 

З самого ранку скрізь можна бачити черги – стоять ні за чим. Просто стоять, сподіваючись, що завезуть якісь продукти. У чергах немає упадницького настрою – є злість на окупантів. Головна тема – як вижити і де що купити, аби протягнути подовше». 

Юрій, Харків: «Продукти, ліки є, але черги дуже великі. Є гуманітарна допомога – розвозять по мікрорайонах. Уся гуманітарка наша. Є волонтери – за власний кошт купують продукти, ліки, все необхідне й розносять по квартирах, де літні люди, вагітні та жінки з дітьми. Хто може – залишають місто. Комунальні служби, поліція – усе працює. Обстріли не припиняються ні вдень, ні вночі.  Загалом, усі люди готові до спротиву на всі сто – якщо не фізично, то морально».