От Редакции: Продолжаем рубрику “От очевидцев: Дни войны – дни противостояния ”.
В ней мы будем публиковать истории реальных люде о том что они видели и что пережили в дни агрессии России против Украины. Присылайте свои заметки на почту: tborodina@gmail.com и мы их опубликуем.
Надежда Сухорукова.
Моя соседка сказала, что Бог ушел из Мариуполя. Он испугался всего, что увидел. Об этом она сообщила неделю назад, а позавчера перед самым нашим отъездом прибежала в наш подвальный отсек с сообщением, что горит дом, через один от нашего. “У него какое-то странное оранжевое пламя”,- сказала она. “Я никогда такого не видела. Молитесь девочки “
Мы тогда не знали, что через полчаса уедем из этого города и этой реальности. Мы сидели и молились. Я читала ” отче наш” и почему – то забывала слова. Этой молитве меня научил муж. Я не видела его с начала войны. Я виновата перед ним. Потому что уехала к маме в гости, а потом не смогла приехать к нему. Мне очень хочется услышать его голос. Мне хочется ещё один маленький шанс. Чтобы сказать самые важные слова. Которые почему-то не стала говорить, пока, была связь.
Каждый день в Мариуполе мы ждали, что все улучшится. Мы верили, что война вот-вот закончится и все будет по-прежнему. Всего неделю назад мы ещё выходили на улицу. Однажды между бомбежками поехали в Красный крест на Торговую. Дочь моей подруги недавно родила сына. Его назвали Никита и он жил в подвале. На улицу мы его почти не выносили из-за бомбёжек и недельный ребенок не видел солнца совершенно.
Ради него мы поехали в машине подруги с надписью “Дети”. Эта надпись ни от чего не защищала. По дороге нам встретилась такая же машина, с такой же надписью, только разбитая и обгоревшая. В нее попал снаряд и она стояла на правой полосе. Ехать было очень страшно. Но некоторые дома ещё были целые. Ещё не разбили роддом, не погиб муж моей коллеги и в нашем районе по улицам ходили одинокие прохожие.
Улицы куда мы приехали больше не было. Там были руины. Вместо большого магазина огромная яма. Вниз от него ни одного целого дома. Я не узнавала эту часть города. Люди, которые разбирали завалы, сказали, что накануне днём сюда упала авиабомба. Ребята из красного креста собирали стекла. Девушка была удивительно спокойной и на мой вопрос”Как вы?”, ответила “Все хорошо” и улыбнулась. Это было так странно. Мы не улыбались уже много дней.
Ни смеси, ни памперсов там не было. Нам сказали, что их передали в роддом. Мы решили, что пойдем туда завтра. Дочь подруги рассказала, что зав. отделением удивительный человек. Он, его врачи и медсестры жили там круглосуточно, не ходили домой. Во-первых было опасно, а во-вторых не было замены. А женщины рожали. Без света и воды, в холодном родзале и под бомбежками. Когда в отделении кончилась еда, врачи стали отдавать роженицам свои запасы. Все, что у них было. Главврач приносил бутерброды из сыра и колбасы. Хлеба не было. Его просто негде было купить. Вообще ничего нельзя было купить. Сначала магазины были закрыты, потом их стали грабить.
Не было ни одной аптеки. Их тоже ограбили. Мои таблетки для сердца заканчивались и впереди маячила суровая альтернатива. Погибнуть от снаряда или от остановки сердца. И то, и другое мне не очень нравилось. Помогла незнакомая женщина. Соседка наших друзей. Кажется ее зовут Лена. Она отдала часть своих лекарств. Бесплатно.
Когда у людей закончилась вода пошел снег, потом дождь. Мама говорила: “Нам помогает природа”. Стреляли по нашему району тогда не так интенсивно и возле подъездов собирались две категории соседей. Одни готовили еду на костре, вторые с ведрами стояли под водосточным трубами.
Мы тогда ещё общались друг с другом. И я узнала, что на угол одной из улиц каждый день привозят воду из горводоканала. Возит ее в огромной бочке обыкновенный мариуполец по собственной инициативе. Он приезжает каждый день, а потом стоит под обстрелами и наполняет баллоны людей бесплатной питьевой водой. Люди периодически убегают оттуда, когда сильно стреляют и становится опасно, ругаются друг с другом за место в очереди, а водовоз молча наполняет им баллоны.
Я не знаю, как зовут этого человека и надеюсь, он выберется из ада живым. Потому что очень хочется, чтобы он прочитал эти строки и услышал мое спасибо, которое я ему тогда не говорила.
Моя сусідка сказала, що Бог пішов із Маріуполя. Він злякався всього, що побачив. Про це вона повідомила тиждень тому, а позавчора перед самим нашим від’їздом прибігла до нашого підвального відсіку з повідомленням, що горить будинок через один від нашого. “У нього якесь дивне помаранчеве полум’я”, – сказала вона. “Я ніколи такого не бачила. Моліться дівчинки”
Ми тоді не знали, що за півгодини поїдемо з цього міста та цієї реальності. Ми сиділи та молилися. Я читала “отче наш” і чомусь забувала слова. Цій молитві мене навчив чоловік. Я не бачила його від початку війни. Я винна перед ним. Тому що поїхала до мами у гості, а потім не змогла приїхати до нього. Мені дуже хочеться почути його голос. Мені хочеться ще один маленький шанс. Щоб сказати найважливіші слова. Які чомусь не стала говорити, поки що, був зв’язок.
Щодня в Маріуполі ми чекали, що все покращає. Ми вірили, що війна ось-ось закінчиться і все буде, як і раніше. Лише тиждень тому ми ще виходили надвір. Якось між бомбардуваннями поїхали до Червоного хреста на Торгову. Дочка моєї подруги нещодавно народила сина. Його назвали Микита і він жив у підвалі. Надворі ми його майже не виносили через бомбардування і тижнева дитина не бачила сонця зовсім.
Заради нього ми поїхали у машині подруги з написом “Діти”. Цей напис ні від чого не захищав. По дорозі нам зустрілася така ж машина, з таким самим написом, тільки розбита і обгоріла. До неї потрапив снаряд, і вона стояла на правій смузі. Їхати було дуже страшно. Але деякі будинки ще були цілі. Ще не розбили пологовий будинок, не загинув чоловік моєї колеги і в нашому районі вулицями ходили самотні перехожі.
Вулиці, куди ми приїхали, більше не було. Там були руїни. Замість великої крамниці величезна яма. Вниз від нього жодного цілого будинку. Я не впізнавала цю частину міста. Люди, які розбирали завали, сказали, що напередодні вдень сюди впала авіабомба. Хлопці з червоного хреста збирали шибки. Дівчина була напрочуд спокійною і на моє запитання “Як ви?”, відповіла “Все добре” і посміхнулася. Це було так дивно. Ми не посміхалися багато днів.
Ні суміші, ні памперсів там не було. Нам сказали, що їх передали до пологового будинку. Ми вирішили, що ходімо туди завтра. Донька подруги розповіла, що зав. відділенням дивовижний чоловік. Він, його лікарі та медсестри жили там цілодобово, не ходили додому. По-перше, було небезпечно, а по-друге не було заміни. А жінки народжували. Без світла та води, в холодному пологовому залі та під бомбардуваннями. Коли у відділенні закінчилася їжа, лікарі почали віддавати породіллі свої запаси. Все, що вони мали. Головлікар приносив бутерброди із сиру та ковбаси. Хліба не було. Його просто ніде було купити. Загалом нічого не можна було купити. Спочатку магазини були закриті, потім їх пограбували.
Не було жодної аптеки. Їх теж пограбували. Мої пігулки для серця закінчувалися і попереду маячила сувора альтернатива. Загинути від снаряда чи зупинки серця. І те, й інше мені не дуже подобалося. Допомогла незнайома жінка. Сусідка наших друзів. Здається, її звуть Лена. Вона віддала частину своїх ліків. Безкоштовно.
Коли у людей закінчилася вода, пішов сніг, потім дощ. Мама казала: “Нам допомагає природа”. Стріляли по нашому району, тоді не так інтенсивно і біля під’їздів збиралися дві категорії сусідів. Одні готували їжу на багатті, другі з відрами стояли під ринвами.
Ми тоді ще спілкувалися одне з одним. І я дізналася, що на кут однієї з вулиць щодня привозять воду із міськводоканалу. Возить її у величезній діжці звичайний маріуполець з власної ініціативи. Він приїжджає щодня, а потім стоїть під обстрілами та наповнює балони людей безкоштовною питною водою. Люди періодично тікають звідти, коли сильно стріляють і стає небезпечно, лаються один з одним за місце у черзі, а водовоз мовчки наповнює ним балони.
Я не знаю, як звуть цю людину і сподіваюся, вона вибереться з пекла живим. Тому що дуже хочеться, щоб він прочитав ці рядки і почув моє дякую, яке я йому тоді не говорила.
