Я верю в человечество!

Я вірю в людство! Вірю в нашу перемогу!

За останні три доби в дорозі ми відчули на собі такі океани любові та доброти, що я не в силах стримувати сльози. Вони особливо випуклі на тлі цього адського рашистського пекла.

Багато людей питають як ми, де ми. Пишу.

С початку війни більше доби ми провели в галереї як у бомбосховищі. Закрили ролети, окна заклеїли скотчем та заклали каталогами. Перевезли туди матраци та ковдри, воду та всіх дітей.

25-го вечері материнський інстинкт сказав – збирай дітей та їдь. Речей в галереї майже не було, тож просто встали та поїхали. Спробували на вокзал – там смєртовбивство. Вирішили їхати на дачу, бо пального пів бака, далі не поїдеш. Випадково натрапили на бензин. Змінили рішення -їдемо далі. Пробки, нєрви, ніч без сну за кермом. П’ятеро дітей в машині позаду один на одному. Плачуть, питають кожні п’ять хвилин, куди їдемо? Страхи що закінчиться паливо, вода, що не буде де зупинитись, поспати. Далі чудеса починають траплятись. Випадково знаходимо притулок, завдяки Таня Рублева. Золота жінка пані Марія приймає нас в селі під Тернополем. Чекала, застелила всю свою нову постіль та ковдри, приготвувала гарячої їжі, натопила хату. Сльози. Хочеться цілувати їй руки, Переночували, помились, перевели подих та поїхали на словацький кордон. Ніч. Стали в чергу. І знов всесвіт нас рятує. Виявляється друг зараз в селі поруч і зняв там будиночок. Приїжджає, забирає нас з дітьми. Чоловік та син лишаються в черзі.

Photos by Mariya Djulay

Миємось, вирубаємось. В малого 39. Слава Богу є нурофен. Вранці друг каже: Мене не випустять, та я й сам не поїду, вивезіть мою вагітну жінку та брата на нашій машині, вони не водії.

Готуємо гарячу їжу, повертаємось в чергу. Картина як наш друг прощався із вагітною жінкою та братом доси перед моїми очима. Як обійняв, а потім відвернувся та пішов геть. Я бачила вираз його обличчя. Я ніколи цього не забуду.

Йдемо усім в черзі роздавати голубці. В кожній машині діти. Багато людей з тваринками. Люди посміхаються, дякують. Настрій в черзі підвищений, згадується майдан. Тут чергують лікарі, є пункти обігріву, люди із села готуть гарячі супи та розливають всім охочим. Є все, від фруктів до печеньок. Всі чемні. Заправка не має палива, але працює. В туалет черга, там чисто, прибрано, є папір. Чомусь уявила як би москальня бігла. Як би по головах одне одному сунулись, втративши людські риси. Та і уявляти не треба, бачила таку картину на київському вокзалі, як іноземці (наземо їх так) тиснули та штовхали жінок з дітьми, били по головах своїми валізами аби тільки всунутись в потяг на Варшаву.

Більше доби ми провели в черзі, поки стояли, я випадково побачила на дверях магазину qr код та заповнила форму – заявку на притулок в Словаччині. Нас вже стало 9 людей, треба було шось шукати. Вранці мені написала волонтерка. Дала контакти словака Peter Ovsanik. Зв’язалась з ним, він каже, чекаємо на вас. Потім дзвонив, питав де ви, скажіть що дитина хворіє, шоб вас пропустили. Кажу – не можу. Тут всі такі, з маленькими, хворими, тож стоїмо, чекаємо. На кордоні словацький митник допомагає мені з ним зв‘язатись. Каже мені, Петер працює поліцаєм, чекає вас в селі, 2 км звідси. Через декілька хвилин приїджає за нами поліцейська машина, виходить дужий чоловік, усміхається, каже їдьте за нами. Привозить нас у будинок в селі неподалік, де заздалегідь встиг розтопити піч, привезти фрукти, навіть постіль постелена! Я починаю ридати. Хочеться його обійняти, але він такий високий, не дотягнутись. Вирубаємось. Зранку на капоті нашої машини стоїть два ящика з їжею – яйця, свіжий хліб, йогурти, молоко, сосиски. Я знов плачу.

Діти в хаті знайшли два ящики з іграшками, щасливі, бавляться. А Міша побудував універмаг «Україна», що бачив кожен день з нашого вікна, обійняв його і цілує, захищає, як символ дому.

Photos by Mariya Djulay

Приїхав Петер, допоміг по хатнім справам, відвів на склад допомоги біженцям. Сльози на очах – не думала я що буду змушена вдягатись колись в таких місцях. Згадала, як таскала речі з дому та волонтеріла коли приймали в Києві людей з Донбасу. Ось, повернулось. Дякую словакам за їх підтримку, вони неймовірні. На складі є все – памперси, ковдри, речі, засоби гігієни.

Діти в безпеці, я трохи виспалась і дуже хочу назад. Навіть трохи заздрю подружці, що зарвз в Києві допомагає, годує та інш. Я не можу сидіти без діла, не можу читати новини кожну секунду та молитись за батьків та всю мою Україну. Я маю щось робити. Відчуваю стільки любові та тепла до кожного українця, до наших славетних воїнів. Світло, добро переможе! Правда переможе, ми переможемо! Слава Україні!