Марианна Джулай
Фотографии Марии Джулай

От Редакции: Этим материалом мы начинаем рубрику “От очевидцев: Дни войны – дни противостояния ”.
В ней мы будем публиковать истории реальных люде о том что они видели и что пережили в дни агрессии России против Украины. 
Присылайте свои заметки на tborodina@gmail.com и мы их опубликуем. 

Нижче можна прочитати матеріал українською мовою.

Я верю в человечество! Верю в нашу победу!

За последние трое суток мы ощутили такие океаны любви и доброты, что я просто не в состоянии сдерживать слёзы. Это особо чувствительно на фоне этого кромешного рашистского ада.

С начала войны мы провели больше суток у меня в галерее в Киеве, как в бомбоубежище. Закрыли ролеты, заклеили окна скотчем и заложили каталогами. Перевезли туда матрасы, одеяла, воду, всех детей и кошку.

25 февраля, вечером материнский инстинкт сказал – забирай детей и уезжай.

Отвезли кошку родителям, обнялись наспех и поехали на вокзал. Там творилось смертоубийство. Решили ехать на дачу, потому что бензина было пол бака – дальше не уедешь. Неожиданно повезло – заправились. Поменяли решение, едем дальше.

На улице ночь. Пробки на всех трассах, нервы, ночь без сна за рулем.

Пятеро детей сзади, один на одном. Плачут, каждые пять минут спрашивают: куда едем? Страшно, что закончится бензин, вода, что негде остановиться, переночевать

 Photos by Mariya Djulay

Дальше начинают происходить чудеса. Случайно находим прибежище благодаря подругеТане Рублевой. Женщина с золотым сердцем пани Мария приютила нас в сельском доме в Тернопольской области. Ждала нас, не спала, достала и постелила все свои запасы – новые постели и одеяла, приготовила горячей еды, натопила хату. Слезы. Хочется целовать ей руки. Переночевали, помылись, перевели дух и поехали дальше зигзагами на словацкую границу.

Ночь. Стали в пятикиллометровую очередь. И снова вселенная нас спасает. Оказывается друг мужа сейчас в деревне неподалеку снял домик. Приезжает, забирает нас с детьми на ночевку. Муж и сын остаются в очереди. Учим Ваню как завестись, подъехать, притормозить, заглушить. Леша без сна сутки.

 Photos by Mariya Djulay

 Photos by Mariya Djulay

 Photos by Mariya Djulay

 Photos by Mariya Djulay

 Photos by Mariya Djulay

 Photos by Mariya Djulay

Приехали. Моемся, отключаемся. У малого 39. Слава Богу есть нурофен.Утром друг говорит: Меня не выпустят, да я и сам не поеду, вывезите, прошу, мою беременную жену и брата на моей машине, они не водят. Готовим горячую еду, возвращаемся в очередь. Картина как наш друг прощается со своей беременной женой и братом до сих пор у меня перед глазами. Как обнял, а потом резко отвернулся и пошел назад с маленьким рюкзаком за плечами. Я видела выражение его лица. Я никогда этого не забуду.

Идем всем в очереди раздавать голубцы. В каждой машине дети. Много людей с питомцами. Украинцы своих не бросают. Люди улыбаются, благодарят. В одной машине мамочка за рулем кормила грудью малышку, а сзади было несколько деток постарше. Много машин с афроукраинцами. Я к ним на английском, а они мне – дякую! Настроение в очереди бодрое, вспоминается майдан. Здесь дежурит скорая помощь, есть пункты обогрева, местные жители готовят в казанах супы и раздают всем желающим. Тут есть все от фруктов до печенья. Вдоль очереди ездят волонтеры, спрашивают кто в чем нуждается. Все вежливые. Заправка без бензина, но работает. В туалет очередь, но там тепло, чисто, есть туалетная бумага.

Почему-то представила как бы москальня убегала от войны. Как бы они по головам друг друга лезли, потеряв человеческое лицо. Да и представлять не нужно, видела эту картину пару дней назад на киевском вокзале, где иностранцы (назовем их так) давили и толкали женщин с детьми, били их по головам своими чемоданами только бы влезть в единственный поезд на Варшаву.
Больше суток мы провели в очереди на границе. В первый вечер я случайно увидела на дверях магазина qr код и заполнила форму – заявку на приют в Словакии. Нас было уже 9, надо было что-то искать. Утром мне написала волонтерка. Дала контакты словака Петера Овсяника, готового нас принять.
Связалась с ним, он говорит, ждем вас. Потом звонил, спрашивал, где мы, говорит, скажи что у тебя ребёнок больной, что бы пропустили. Я говорю -не могу. Тут все такие, с детками, больные, мы постоим. На границе словацкий таможенник помогает с ним связаться. Говорит, Петер работает полицейским, ждет вас в селе, в двух километрах отсюда. Через несколько минут приезжает за нами полицейская машина, выходит крепкий мужчина, улыбается, говорит, едьте за нами. Привозит нас в сельский домик недалеко, где заранее успел растопить печь, привезти фруктов, даже постель постелена!

Я начинаю рыдать. Хочется его обнять, но он такой высокий, мне не дотянуться. Отключаемся. Утром на капоте нашей машины стоят два ящика с продуктами – яйца, свежий хлеб, сосиски, молоко, йогурты. Я опять заливаюсь слезами. Дети в доме нашли два ящика с игрушками, довольные, играют. Миша построил универмаг «Украина», который видел каждый день из окна нашего дома, обнял его и целует, защищает как символ дома. Приехал Петер, помог с домашними делами, отвел на склад помощи беженцам.

Слезы на глазах – не думала что буду когда-то вынуждена одеваться в таких местах. Вспомнила, как таскала вещи из дома и волонтерила на складах, когда принимали в Киеве беженцев с Донбаса. Вот, воздалось.

Благодарю словакам за их поддержку, они невероятные! На складе есть все – памперсы, одеяла, детские теплые вещи, средства гигиены. Дети в безопасности, я немного выспалась и очень хочу назад. Даже немного завидую своей подружке, которая сейчас в Киеве кормит бойцов, помогает старикам. Я не могу сидеть без дела, не могу читать новости каждую секунду и только и делать что молиться за своих родителей и мою Украину. Я должна что-то делать. Я ощущаю столько любви и тепла к каждому украинцу, к нашим бесстрашным воинам. Свет и добро победят! Правда победит, мы победим! Слава Украине!

 Я вірю в людство!

Я вірю в людство! Вірю в нашу перемогу!

За останні три доби в дорозі ми відчули на собі такі океани любові та доброти, що я не в силах стримувати сльози. Вони особливо випуклі на тлі цього адського рашистського пекла.

Багато людей питають як ми, де ми. Пишу.

С початку війни більше доби ми провели в галереї як у бомбосховищі. Закрили ролети, окна заклеїли скотчем та заклали каталогами. Перевезли туди матраци та ковдри, воду та всіх дітей.

25-го вечері материнський інстинкт сказав – збирай дітей та їдь. Речей в галереї майже не було, тож просто встали та поїхали. Спробували на вокзал – там смєртовбивство. Вирішили їхати на дачу, бо пального пів бака, далі не поїдеш. Випадково натрапили на бензин. Змінили рішення -їдемо далі. Пробки, нєрви, ніч без сну за кермом. П’ятеро дітей в машині позаду один на одному. Плачуть, питають кожні п’ять хвилин, куди їдемо? Страхи що закінчиться паливо, вода, що не буде де зупинитись, поспати. Далі чудеса починають траплятись. Випадково знаходимо притулок, завдяки Таня Рублева. Золота жінка пані Марія приймає нас в селі під Тернополем. Чекала, застелила всю свою нову постіль та ковдри, приготвувала гарячої їжі, натопила хату. Сльози. Хочеться цілувати їй руки, Переночували, помились, перевели подих та поїхали на словацький кордон. Ніч. Стали в чергу. І знов всесвіт нас рятує. Виявляється друг зараз в селі поруч і зняв там будиночок. Приїжджає, забирає нас з дітьми. Чоловік та син лишаються в черзі.

 Photos by Mariya Djulay

Миємось, вирубаємось. В малого 39. Слава Богу є нурофен. Вранці друг каже: Мене не випустять, та я й сам не поїду, вивезіть мою вагітну жінку та брата на нашій машині, вони не водії.

Готуємо гарячу їжу, повертаємось в чергу. Картина як наш друг прощався із вагітною жінкою та братом доси перед моїми очима. Як обійняв, а потім відвернувся та пішов геть. Я бачила вираз його обличчя. Я ніколи цього не забуду.

Йдемо усім в черзі роздавати голубці. В кожній машині діти. Багато людей з тваринками. Люди посміхаються, дякують. Настрій в черзі підвищений, згадується майдан. Тут чергують лікарі, є пункти обігріву, люди із села готуть гарячі супи та розливають всім охочим. Є все, від фруктів до печеньок. Всі чемні. Заправка не має палива, але працює. В туалет черга, там чисто, прибрано, є папір. Чомусь уявила як би москальня бігла. Як би по головах одне одному сунулись, втративши людські риси. Та і уявляти не треба, бачила таку картину на київському вокзалі, як іноземці (наземо їх так) тиснули та штовхали жінок з дітьми, били по головах своїми валізами аби тільки всунутись в потяг на Варшаву.

Більше доби ми провели в черзі, поки стояли, я випадково побачила на дверях магазину qr код та заповнила форму – заявку на притулок в Словаччині. Нас вже стало 9 людей, треба було шось шукати. Вранці мені написала волонтерка. Дала контакти словака Peter Ovsanik. Зв’язалась з ним, він каже, чекаємо на вас. Потім дзвонив, питав де ви, скажіть що дитина хворіє, шоб вас пропустили. Кажу – не можу. Тут всі такі, з маленькими, хворими, тож стоїмо, чекаємо. На кордоні словацький митник допомагає мені з ним зв‘язатись. Каже мені, Петер працює поліцаєм, чекає вас в селі, 2 км звідси. Через декілька хвилин приїджає за нами поліцейська машина, виходить дужий чоловік, усміхається, каже їдьте за нами. Привозить нас у будинок в селі неподалік, де заздалегідь встиг розтопити піч, привезти фрукти, навіть постіль постелена! Я починаю ридати. Хочеться його обійняти, але він такий високий, не дотягнутись. Вирубаємось. Зранку на капоті нашої машини стоїть два ящика з їжею – яйця, свіжий хліб, йогурти, молоко, сосиски. Я знов плачу.

Діти в хаті знайшли два ящики з іграшками, щасливі, бавляться. А Міша побудував універмаг «Україна», що бачив кожен день з нашого вікна, обійняв його і цілує, захищає, як символ дому.

 Photos by Mariya Djulay

Приїхав Петер, допоміг по хатнім справам, відвів на склад допомоги біженцям. Сльози на очах – не думала я що буду змушена вдягатись колись в таких місцях. Згадала, як таскала речі з дому та волонтеріла коли приймали в Києві людей з Донбасу. Ось, повернулось. Дякую словакам за їх підтримку, вони неймовірні. На складі є все – памперси, ковдри, речі, засоби гігієни.

Діти в безпеці, я трохи виспалась і дуже хочу назад. Навіть трохи заздрю подружці, що зарвз в Києві допомагає, годує та інш. Я не можу сидіти без діла, не можу читати новини кожну секунду та молитись за батьків та всю мою Україну. Я маю щось робити. Відчуваю стільки любові та тепла до кожного українця, до наших славетних воїнів. Світло, добро переможе! Правда переможе, ми переможемо! Слава Україні!